Всі останні місяці наше увага прикута до України. Навряд чи знайдеться у світі тема, яка була б для нас настільки емоційно насичена. Планета, між тим, живе своїм життям, і там відбуваються цілком доленосні події.

Прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе оголосив про «новому прочитанні» конституції. Національні сили самооборони наділяються правом діяти не тільки для захисту власної території. Застосування їх тепер допустимо і для сприяння союзникам. Абе, звичайно, згадав Сполучені Штати, як головного партнера з колективної оборони.

Для Японії це революційне рішення. Після Другої світової війни, однією з причин якої була імперська експансія Токіо в Азії, країна повністю відмовилася від мілітаристської політики. Не добровільно, звичайно, а будучи окупована американськими військовими.

Вашингтон уважно і жорстко стежив за тим, щоб японці перевиховалися. І підкреслене миролюбність, відмова від будь-яких збройних амбіцій, крім самозахисту, стали частиною політичного стилю. Строго кажучи, і оборонні функції були формальними. На випадок реальної загрози, а вона в другій половині двадцятого століття очікувалася з боку СРСР, Токіо покладався на гарантії США.

Нинішній поворот не варто розглядати як повернення Токіо до мілітаризму. Але це найважливіший індикатор змін, які відбулися в світі і на Тихому океані в XXI столітті. Причин дві. Зростання Китаю та відносне ослаблення Америки.

Пекін досяг такої ваги, що прикидатися скромною країною, що розвивається, що він робив багато років, вже не вийде. Коли держава володіє такою економічною потужністю, як сучасний Китай, а паралельно ще й нарощує збройні сили, переконати кого-небудь у відсутності амбіцій неможливо.

Тим більше що у КНР територіальні конфлікти з більшістю сусідів. Росія, до речі, щасливий виняток.

Відносини Китаю і Японії - наочний доказ, що економічна взаємозалежність не скасовує суперництва. Навпаки, сприяючи взаємному зростанню, загострює конкуренцію.

Японія ще кілька років тому була другою економікою світу, тепер Китай відтіснив її на третє місце. І це на тлі невгамовним неприязні з причини подій більш ніж сімдесятирічної давнини - тієї самої війни на Тихому океані, через яку Японії і довелося стати пацифістської країною. Суперечка навколо островів Сенкаку (по-китайськи Дяоюйдао), в основному, - спадщина того часу.

Друга обставина - криза американського домінування, який змушує союзників США сумніватися в надійності парасольки безпеки. Токіо, здавалося б, боятися нічого. Вашингтон нещодавно оголосив про стратегічне розвороті в Азію, Японія - головний союзник, Китай - потенційний противник. Але справи в Америки в цілому не дуже клеяться.

Це при минулому президенті за Білим домом ніколи «не іржавіло» - воювати готові були на раз. Обама пішов з Іраку, зі скрипом взяв участь у Лівії, відмовився від війни в Сирії. Тепер неначебто зайнявся Європою, але й тут обіцянок підтримати союзників перед обличчям «агресивної Росії» більше, ніж реальних кроків. Ось на Далекому Сході і замислюються: а якщо «великий сусід» вирішить розширити межі, чи прийде на допомогу заокеанський «великий брат»?

Росії треба побоюватися японського військового ренесансу? У нас адже з Японією свій територіальний спір і відсутня мирний договір аж з 1945 року. Ну, порох тримати сухим не завадить ніколи, але в глобальному контексті емансипація Токіо нам на користь.

Японія явно націлена на те, щоб, по-перше, шукати противаги китайському впливу, по-друге, по можливості менше від кого-небудь залежати, в тому числі і від Сполучених Штатів.

Росію Токіо зараз бачить не так, як ще років п'ять тому, коли все розглядалося крізь призму спірних Курил. Сьогодні важливіше, що на Далекому Сході Росія - велика і нейтральна по відношенню до інших держава. Вкрай важливий елемент балансу. Володар величезного економічного потенціалу. Необхідний партнер.

Японія, яка перестає бути тільки і виключно «непотоплюваним авіаносцем» США, потрібна і Росії. При всьому позитивному настрої з Китаєм, нам необхідно підтримувати рівновагу за рахунок партнерства з іншими великими країнами регіону. Баланс - запорука миру і прогресу, як вчили Фукідід, Макіавеллі, Рішельє і Громико Андрій Андрійович.