Неділю тому в столиці Казахстану Астане прийняттям декларації Назустріч співтовариству безпеки (надалі Декларація) завершився 7-ой Саміт ОБСЄ. Глави держав і урядів 56 країни-членів ОБСЄ в Астане через 11 років після проведення Саміту ОБСЄ в Стамбулі (хоча за регламентом ОБСЄ саміт повинен проводитися раз в два-три роки) підтвердили своє бачення вільного, демократичного, єдиного, неділимого співтовариства безпеки Евроатлантічеськой і Євразійської, що тягнеться від Ванкувера ка Владивостока, заснованого на погоджених принципах, загальних зобов'язаннях і загальних цілях.
За минулий тиждень у вірменських, та і в світових ЗМІ було немало публікацій, різного роду аналізів, починаючи від тверджень про летальний результат самій ОБСЄ, або ж про нібито загнаною в кут на Саміті в Астане вірменської делегації (подібного роду думки склали суть публікацій в тер-петросяновских ЗМІ). Немало статей констатувало про серйозний успіх вірменської дипломатії на Саміті в Казахстані. Були звичайно і стримані, збалансовані оцінки, в яких говорилося про ту, що об'єктивній зажадалася тих принципових оцінок, які були озвучені на Саміті президентом Вірменії Сержем Саргсяном. Мета справжньої статті зовсім не в тому, аби детально проаналізувати обгрунтованість або помилковість кожній із згаданих вище думок, а в необхідності по можливості зробити прогноз, якими саме дорогами на просторі від Ванкувера ка Владивостока можливо буде забезпечити безпеку і яким чином налагоджуватиметься співпраця між 56 державами-членами ОБСЄ і, в першу чергу, як розвертатимуться події в регіоні Південного Кавказу. Аби відповісти на ці питання, в думках пригадаємо деякі найбільш значимі події, які мали місце в просторі ОБСЄ за останні роки. Поважно також з'ясувати, які уроки з цих подій слід було б витягувати, аби зуміти неупереджено зробити прогнози на майбутнє.
В зв'язку з цим необхідно ще раз пригадати про те, що мало місце в березні-червні 1999 року в Югославії. У ці тривожні місяці вперше в післявоєнній Європі військово-політичний блок НАТО без санкції Поради Безпеки ООН зробив військову операцію проти суверенної держави - Югославії, що не є його членом, але що полягає в ОБСЄ (нагадаємо, що введення радянських військ до Угорщини в 1956 році і Чехословакії в 1968 році з правової точки зору було декілька обоснованнее через членство цих держав в загальній для них організації Варшавського договору). Причому особливо слід зазначити, що 78-і денні військові дії НАТО, бомбардування Югославії були здійснені з грубим знехтуванням вимог, що містяться в Декларації Про модель загальної і всеосяжної безпеки для Європи 21 століття, прийнятої в грудні 1996 року на Лісабонському саміті глав держав і урядів країн-членів ОБСЄ. Декларація, в якій підкреслювалася необхідність будівництва єдиної, мирної і демократичної Європи без розділових ліній. При цьому не перешкодило б також пригадати, що завершення військової операції НАТО відбулося прийняттям 10 червня 1999 року Порадою Безпеки ООН резолюції № 1244. Відповідно до цієї резолюції було прийнято рішення про розміщення миротворчої місії ООН і багатонаціональних миротворчих сил під командуванням НАТО і початку міжнародних дискусій про остаточний статус краю Косовського. Тобто і в цьому випадку ОБСЄ фактично виявилася усуненою від виконання своєї головної функції, а саме: функції забезпечення безпеки і співпраці в Європі. Опісля п'ять місяців після цих подій на тому, що відбувся в листопаді 1999 року Стамбульському Саміті ОБСЄ була прийнята Хартія Європейської безпеки, яка, на жаль, також не змогла запобігти кровопролиттю вже в ході серпневої 2008 г війни між Грузією і Південною Осетією. Саме з врахуванням цих реалій, зокрема, президентами Росії, Казахстану, Євросоюзу в ході дискусій в Астане була підкреслена необхідність модернізувати ОБСЄ, удосконалювати і актуалізувати стиль і форми її діяльності. В світлі цього для нас має виключно важливе значення виступ президента Росії Дмитра Медведева на Саміті в Астане, в якому він підкреслив: Може бути найважливішим є розробка єдиних принципів врегулювання конфліктів, і дотримуватися їх потрібно у всіх кризисних ситуаціях, а не в якихось вибіркових випадках. Це незастосування сили, досягнення згоди самими сторонами, пошана погоджених переговорних і миротворчих форматів, забезпечення прав цивільного населення, що виявилося в зоні конфлікту. Застосування військової сили, як це намагалося зробити керівництво Грузії відносно Південної Осетії в серпні 2008 року, є абсолютно недопустимим.
Слід зазначити, що такий підхід Президента Росії у врегулюванні конфліктів дістав схвалення багатьох ораторів. Отже для нашої дипломатії і всього політичного класу Республіки Вірменії урок №1 повинен полягати в ретельному аналізі формулювань, обгрунтувань, які були покладені в основу визнання країнами Заходу незалежності Косово, а також аргументів Російської Федерації, Венесуели, Науру, які мали місце при визнанні незалежності Південної Осетії і Абхазії. При цьому можна з упевненістю сказати, що з точки зору Міжнародного права визнання незалежності Нагірного Карабаху буде куди більш обгрунтовано і невразливо. Таким чином, можна з упевненістю сказати, що спільна робота політичних сил Вірменії по обгрунтуванню об'єктивного характеру факту незалежності Нагірного Карабаху може створити благодатне поле для консолідації всіх здорових політичних сил республіки. При цьому непорушною істиною є і те, що вироблення чіткішої правової бази і універсальних правил використання ресурсів організації (ОБСЄ), природно, можливо здійснити лише шляхом уніфікації вже наявного досвіду визнання незалежності держав на просторі ОБСЄ. Дуже істотно, що з баченням майбутнього ОБСЄ, висловленим президентом РФ, погодився і глава Європейського Союзу Херман ван Ромпей, який у свою чергу підкреслив, що нинішній Саміт в Казахстані дозволяє вийти за рамки простого підкреслення минулих успіхів, знов підтвердити прихильність нашим зобов'язанням і цінностям, визначити перспективу ОБСЄ, - далі він заявив - ОБСЄ залишається одним із стовпів нашої безпеки з її всеосяжним тривимірним підходом до безпеки, а також з її унікальною географічною сферою дії.
Примітно, що ван Ромпей визнав також ключову роль Корфуського процесу, ініційованого президентом РФ Д. Медведевим відносно європейської безпеки, яку він зіграв в усвідомленні з боку членів ОБСЄ необхідності змін. (Процес Корфу названий на честь грецького острова, де в червні 2009 р. представники ОБСЄ домовилися почати діалог по безпеці на основі, у тому числі, пропозицій президента Росії Д.Медведева. Розвиваючи ці пропозиції, РФ 29 листопада 2009 р. опублікувала проект Договору по європейській безпеці). Цей факт примітний тим, що ще рік тому західні країни вважали, що немає необхідності міняти наявні рамки безпеки Європи, а Генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер заявив: У Європі є такі структури забезпечення безпеки, як НАТО і ОБСЄ і вони функціонують нормально і немає необхідності створювати нові механізми. Президент же Євросоюзу в своєму виступі в Астане висловив думку, відмінну від позиції тодішнього Генсека НАТО.
Наступним істотним чинником Саміту в Астане з'явилося підтвердження прихильності співголов Мінської групи ОБСЄ принципам врегулювання нагорно-карабахского конфлікту, які містилися в заявах президентів РФ, США і Франції, зроблених 10 липня 2009 р. в л’Аквилле і 26 червні 2010 р. в Муськоке. Про це в своєму виступі чітко заявила Держсекретар США Хіларі клінтон: Ми також повинні відновити наші зусилля в області врегулювання нагорно-карабахского конфлікту на базі основних принципів, розроблених під егідою Мінської групи. Дозвольте мені ще раз заявити від імені країн-співголов Мінської групи, що основою будь-якого міцного і справедливого врегулювання мають бути принципи Хельсінкі, а також шість елементів, сформульованих президентами Ведмежим, Саркозі і Обамой 10 липня 2009г в л’Аквилле і підтверджених в Муськоке 26 червня 2010 року. Ці пропоновані елементи були задумані як єдине ціле і будь-які спроби вибрати деякі з них в збиток останнім зроблять неможливим досягнення погодженого рішення. Нагадаємо, які ці шість елементів врегулювання: повернення територій довкола Нагірного Карабаху; проміжний статус для Нагірного Карабаху, що забезпечує гарантії безпеки і самоврядності; коридор, що пов'язує Вірменію з Нагірним Карабахом; визначення майбутнього остаточного правового статусу Нагірного Карабаху шляхом того, що має обов'язкову юридичну силу волевиявлення його населення; право всіх внутрішньо переміщених осіб і біженців на повернення в місця колишнього мешкання; міжнародні гарантії безпеки, включаючи миротворчу операцію.
А тепер проаналізуємо, в якій мірі і наскільки виступи президентів Азербайджану і Вірменії співзвучні цим базовим принципам врегулювання нагорно-карабахского конфлікту, запропонованим президентами Росії, США і Франції. Так, президент Азербайджану Ільхам Алієв в своєму виступі в Астане, заявив, зокрема, про те, що: Нагірний Карабах є історичною частиною Азербайджану. Президент же Вірменії Серж Саргсян констатував бездоганний з точки зору Міжнародного права непорушний факт, а саме: Нагірний Карабах у вересні 1991 року проголосив свою незалежність, і услід за цим в грудні того ж року відбувся референдум про незалежність Нагірного Карабаху, що повністю відповідало нормам Міжнародного права і чинному законодавству Радянського Союзу. В результаті розпаду СРСР, що послідував за цим, на території колишньої Азербайджанської РСР сформувалися дві рівноправні державні освіти - Азербайджанська Республіка і Нагорно-карабахская Республіка. У виступі ж Держсекретаря США Хіларі клінтон особливо підкреслювалася недопустимість спроб до вибіркового підходу деяких з принципів врегулювання конфлікту. Отже заяви Азербайджанської сторони, що вже набили оскому, про пріоритет принципу територіальної цілісності держав над правом націй на самовизначення - повністю противоречат підходам, що містяться в двох заявах президентів США, РФ і Франції, в яких, знов відзначу, підкреслюється, що шість принципів врегулювання нагорно - карабахського конфлікту слід розглядати як єдине ціле.
Далі, що повторюються з виступу у виступ інсинуації Ільхама Алієва про те, що: Вирішення конфлікту повинне грунтуватися лише на пошані норм і принципів міжнародного права, виконанні 4-х резолюцій Поради безпеки ООН, рішень ОБСЄ, резолюцій Європейського Парламенту, Поради Європи і інших міжнародних організацій, - можуть бути сприйняті, щонайменше, як особиста образа на адресу президентів Барака Обами, Дмитра Медведева і Николя Саркозі. Судячи по виступах Алієва, по суті він не лише повністю ігнорує заяви президентів держав - співголов Мінської групи ОБСЄ по нагорно-карабахскому врегулюванню, зроблені в л’Аквилле і Муськоке, але в той же час повчає їх: на які рішення в своїх заявах слід посилатися президентам США, РФ і Франції, аби вони задовольнили Ільхама Гейдаровіча. Думаю, що над цією обставиною замислюватимуться співголови Мінської групи ОБСЄ. Більш того, не перешкодило б над цим фактом розміркувати також і тим представникам Євросоюзу, Поради Європи, НАТО, які, маючи в регіоні Центральної Азії і Південного Кавказу нафтогазові проекти, лобіюють інтереси Азербайджану в цих авторитетних міжнародних організаціях і тим самим по суті зводять нанівець, профанують суть заяв трьох президентів, торпедують їх виконання.
Думається, що для нашої дипломатії і політичного класу уроком № 2 Саміти ОБСЄ в Астане, повинне з'явитися усвідомлення необхідності виробити консолідовану позицію по врегулюванню нагорно-карабахского конфлікту відповідно до норм Міжнародного права і прийнятними з принципами, що містяться в заявах президентів країн-співголов Мінської групи ОБСЄ. Упевнений, що при грамотній роботі і в цьому випадку, позиція вірменської сторони буде зрозумілою в першу чергу для нашого стратегічного партнера, Російської Федерації, а також для наших союзників по ОДКБ. Вона буде належним чином сприйнята також і міжнародним співтовариством в цілому. Такий підхід має принципове значення, оскільки, як було заявлено в Декларації Назустріч співтовариству безпеки, прийнятої на Саміті ОБСЄ в Астане: Безпеку кожної держави - учасника невіддільно пов'язана з безпекою всіх останніх країн-учасниць. Кожна країна - учасниця володіє рівними правами на безпеку. Більш того, в ході вироблення консолідованої позиції по нагорно-карабахскому врегулюванню слід більш розвинути думку, висловлену президентом Саргсяном в Астане про те, що Азербайджан - єдина відома мені країна, яка з гордістю говорить про подвоєння свого військового бюджету. Адже факт непомірного збільшення військового бюджету Азербайджану на тлі тієї, що продовжується і після Саміту ОБСЄ войовничої риторики апшеронських політиків є не що інше, як ігнорування тієї статті Астанінськой декларації, в якій сказано, що Країни, - члени зобов'язалися не укріплювати свою безпеку в збиток безпеки інших держав-членів. Ми зобов'язалися підтримувати лише той військовий потенціал, який буде порівняємо з нашими законними потребами в забезпеченні індивідуальної або колективної безпеки. З врахуванням цієї вимоги Декларації, а також заяви Президента Вірменії в Астане про те, що: Вірменія категорично не приймає варіант відновлення бойових дій в Нагірному Карабаху. В разі відновлення Азербайджаном військової агресії, у Вірменії не буде іншого вибору, як визнати Нагорно-карабахскую Республіку де юрі і прикласти всі свої можливості для забезпечення безпеки народу Арцаха, - думається, що лідери держав-співголов Мінської групи ОБСЄ отримають прекрасну можливість судити про міру зрілості керівників Азербайджану і Вірменії, про їх готовність не на словах, а на ділі врегулювати Карабахський конфлікт.
І, мабуть, останній головний урок Астани полягає в тому, що в міжнародних справах в тривалій перспективі успіх супроводить тим державам, які свою зовнішню політику будують не на грі на протиріччях світових центрів сили, а, навпаки, здійснюючи зовнішню політику виходять з того, що в умовах глобалізації є об'єктивні реалії, які об'єднують всі держави, зокрема: усвідомлення принципу неподільності безпеки. В зв'язку з цим, на жаль, доводитися відзначити, що принцип неподільності безпеки, проголошений в Євро-Атлантиці в 90-і роки на вищому рівні, так і не отримав міжнародно-правового закріплення. Мабуть, і цей факт був однією з істотних передумов того факту, що в недавньому минулому не удалося перешкодити кровопролиттю в Югославії і Південній Осетії. Отже, Республіка Вірменія (яка, висловлюючись президента Саргсяна: У відповідь на політику етнічних чищень, що проводиться з боку Азербайджану, і розв'язану проти Карабаху, що самоопределившегося, в 1992 році озброєну агресію, була вимушена надати допомогу Нагірному Карабаху) повинна рішуче виступити на підтримку ідеї укладення Договору про європейську безпеку. Нагадаємо, що ця ідея була висунута ще в червні 2008 року під час візиту Дмитра Медведева до Берліна. А суть цієї пропозиції - забезпечити такий механізм підтримки світу в Європі, при якому жодна держава або міжнародна організація не мали б монополії на забезпечення безпеки. Думається, з прийняттям подібного Договору безпека в регіоні Південного Кавказу не буде обумовлена маршрутами перекачування нафти і газу з Центральної Азії і Каспійського басейну на схід, Південь, Захід і Північ.
На мій погляд, саме на осмисленні цих і зв'язаних з ними питань повинно бути зосереджено увага політичного класу Вірменії і нашого експертного співтовариства. А ура - патріотичні заклики, звучні з боку певних політичних сил Вірменії про негайне визнання незалежності Нагірного Карабаху, на даному, переломному для доль світу етапі, є чистісінької води провокація, крайню небезпеку якої слід оголювати і присікти на Корню.
Арташес Гегамян - голова партії Національне Єднання
Арташес Гегамян: Грудень 2010.