Юрій Гримов — один з найточніших режисерів нашого часу. Він передбачив розпад літературної свідомості в екранізації «Муму» по тій самій, зачитаною до дір повести Тургенева, не скотившись ні у вульгарність, ні в лубок (актриса Людмила Максакова вже на що корифей сцени і екрану, до цих пір признається, що набула на цих зйомках колосального досвіду), висміяв клиповое мислення в «Колекціонерові» (багато хто прийняв цей стьоб з невпізнанним Олексієм Петренко за чисту монету), зняв зразкову родинну сагу «Казус Кукоцкого» по Уліцкой (її злякалися багато телевізійних босів, люди з міцними нервами), висміяв будь-яке нав'язане менторство в драмі «Чужі».
Нарешті, Гримов поставив невтішний діагноз сучасному суспільству в пластичній і непростій для сприйняття драмі «На дотик». У ній режисер зрадив анафемі 90–е, ностальгію по яких у нас з вами зараз намагаються навіщось викликати.
Радує і те, що вперше до Білорусі режисер приїхав у справі: судити I фестиваль мобільного кіно Smart Film, оголошений одним з білоруських операторів стільникового зв'язку. Загалом, вище, мобильнее, сильніше, громадяни.
— Юрій В'ячеславович, чому все-таки замовкли «Казус Кукоцкого»? Прокрутили в денному ефірі у вихідні. Гіршого часу представити не можна. Тоді як героїчну «Ліквідацію» крутять мало не щодня.
— Так, дивна для мене історія. Фільм прошел по всьому світу, отримав купу призів, але, на жаль, на багатьох російських каналах вирішили, що «Казус Кукоцкого» — неформат, представляєте? Я зняв родинну сагу про нас з вами, про те, що відбувається, про розпад сім'ї, про втрату генетичних зв'язків, про людську безпам'ятність. Але виявилось, це нікому не потрібно. Канали крутять сьогодні лише те, що самі собі замовляють — «мило» про провінціалок, кравчих або історії про харизматичних міліціонерів і благородних бандюков. Будь-який режисер, який спробує не брехати, не потрібний.
— Ви своєю останньою картиною що говорите: суспільство хворе невиліковно або є шанс на одужання?
— Немає шансу. Мені соромно за наше суспільство, яке ось так легко і просто, наприклад, викинуло людей з обмеженими можливостями за борт. У Європі, в США до них нормальне і цивілізоване відношення, а в Росії цих людей не хочуть помічати. Не знаю, як в Білорусі, в Росії 14 мільйонів інвалідів. Мені якось на одній із зустрічей глядач сказав: «Юрій, адже у вас в кожній картині є герой з обмеженими можливостями.» Я задумався: адже він прав. У мене навіть в дебютній картині «Муму» глухонімий герой — Герасим. Такий ось мотив, виявляється, у мене є.
Зараз я запускаю великий проект, там ця тема теж буде. До речі, хотів би серйозно поговорити з вашим Міністерством культури, може, їх це зацікавить. Очманієте який проект: Вітчизняна війна 1812 роки. 200 років через два роки весь світ святкуватиме. А в Москві всі про це забули. Весь світ святкує, а ми, які перемогли в цій війні, — ні. «Бородіно» називатиметься. Не розуміють у нас чиновники, з якого боку до кіно личити. Не знаєте — поглянете на Америку. Історію Америки весь світ знає через кіно. Кіно для них — не розвага насправді, а частина зовнішньої політики. Коли у нас це зрозуміють, тоді і кіно буде.
Так, в суспільства великі проблеми. Коли це сталося — не знаю. Ми втратили цілі покоління. Зрушилися орієнтири і пріоритети. Але я як і раніше упевнений: не буває грошей за будь-яку ціну. Не бивае–ет. Не повинно бути.
— Ну ось пріоритети ці коли зрушилися? У 90–е або раніше, в брежнєвський застій?
— Ні, саме в 90–е. Коли стався нинішній культ грошей. Я займався комерційною діяльністю, рекламою, кліпами, все бачив. Але десь в 2000 році перестав займатися.
— Чому?
— Не стало шоу-бізнесу. Може, його і не було, а було такий ресторанний спів, який ми приймали за шоу-бізнес. Все руйнувалося в 90–е, змінилися пріоритети. Сталася велика культурна пауза. Зараз спокійно можна прийти на найкрутішу вечірку в «Метелицю» і там за столом сидітиме всім відомий і всіма улюблений злодій в законі. І всі посміхатимуться йому, тому що він вас всіх пішло купив. Нудить мене від цього. У нормальному суспільстві людині руки не подають, якщо знають, що його гроші — брудні. Не подають! А у нас. Соромно. Звідси засилля тих картин, які ви бачите. Весь цей жах. Звідки стільки поганого кіно? Тому що вони це замовляють. Кіно про себе. Мало про це знають, взагалі не пишуть, тому що дуже небезпечно назвати речі своїми іменами. Ситуація в кіно така: великі менеджери компаній знімають як би російське кіно, при цьому в першу чергу беруться права на сценарій відомої американської картини, потім запрошуються як би російський режисер і як би російські артисти. А в картині цією все ментально інше — жарти, кохання. І ми, на жаль, знову пролітаємо. У Росії навіть на законодавчому рівні в плані кіно все корумповано. Мені сьогодні простіше отримати грант на свій фільм в Бельгії, чим в Росії. Зараз 8 компаній фінансується державою. Вісім! Ви представляєте, що це таке? Це все одно що в Москві було б 8 красивих, широких доріг і всі вірили б, що вони избавят Москву від пробок. Не може такого бути. Сила будь-якого здорового організму — в капілярах, в сполучених посудинах.
У Росії є проблеми з кіно. Тому я даю оцінку не дуже хорошу тому, що відбувається. Але треба про це говорити. Правда лікує. Я пам'ятаю період, коли люди недоговорювали, не висловлювали свою думку. Мені здається, настав час щирості. Нової, старою, — не поважно. Я бачу молодих, 25–річних, і в них, не дивлячись ні на що, вірю.
Автор публікації: Валентін ПЕПЕЛЯЄВ
Культпохід в кіно
Немає пророків в кіновітчизні
Хороша людина з «поганим» характером
«Найважче в житті режисера — це дивитися свій спектакль»
Правда, лише правда, і нічого, окрім літератури