Якось дочка Гете з гордістю писала йому: були вчора в театрі, удалося поплакати.
Власне кажучи, ридання в театральній ложі або над книжковими сторінками незрідка вважалися показником художньої якості твору. А як же, пройняло зрителя–читателя. А я згадую поважний могильник з повести Джерома К.Джерома «Троє в човні, не рахуючи собаку», який заманює героя на кладовищенську екскурсію в повній упевненості, що не можуть туристи не хотіти поглянути на могили, поплакати в надгробья, з яким пов'язана історія, яку ніхто толком не пам'ятає, але вона така жаліслива. «Підемо, поглянете на черепи. У адже вас канікули, молода людина, і вам необхідно розважитися. Я покажу вам черепи!»
Втім, гумористи споконвіків знущалися з сентиментальних історій побратимів по цеху літератора. Влас Дорошович описав міфічну лавку, в якій для письменників продаються атрибути різдвяних історій: кинуті в снігу немовлята, вмираючі з голоду бродяги, небіжчики і ангелки пучками і на розважування. Відвідувачі вибирають «товар» попотрепаннее, страшніше.
Це сьогодні на полицях книжкових магазинів для юних читачів — спеціальні дитячі фентезі, ужастики, детективи. Смешилки всіх сортів. А колись вважалося, що дитя повинне читати саме сентиментальні спасенні історії. Что–нібудь таке про вмираючих бідних сиріток. Але в світі, налаштованому на гедонізм, тобто на отримання задоволення, відношення до «переживательной» літератури для дітей неоднозначно. Навіщо аби дитятко плакало?
На форумі батьків прочитала цікаві думки: «До речі, так, «жалісливі» книги взагалі окрема пісня. Моя дочка не хоче читати такі, особливо якщо что–то не так з тваринами. Вона — велика любителька коней, і ось я роздобула їй книгу Акимушкина «На коні — через століття», стали читати. А там із самого початку, де про роль коней в історії людства, йде про те, що коней ще і їли. Все, як відрізувало».
Інша учасниця форуму, навпаки, вважає, що «в дитинстві лише і можна жорстке і важке читати. Якось не так діти сприймають. У ніжному віці я розстроювалася, зрідка плакала (мені не дуже властиво плакати над книгами), але все таки читала все підряд. І «Людини, яка сміється» (ось вже де важко!), і про смерть Гавроша, і «Білий Бім — Чорне вухо». А ось зараз — не змогла б багато що повторно прочитати».
Правда, з бажанням залучити дитяти до вічних цінностей бувають і перегини. Як згадує одна читачка: «Знаєш, мою маму обурювало бажання пропустити важке місце в книзі. Інколи моя мама доходила прямо до підвищеного голосу, крику: «Ах, лякаєшся? Душу свою бережеш від важкого? Кому твоя душа потрібна така, не заплямована стражданням?»
Відомо, страждання і співпереживання начеб як би ушляхетнюють. Але і ще одна репліка: «Я думала про це. І доки прийшла до виводу, що проходити через важкі місця в книгах має сенс тоді, коли у дитяти більш-менш стабільне, спокійне, налагоджене життя. Зараз труднощі життя нашої сім'ї не можуть не позначатися на власному житті дочки, їй і так дістається, так що я загалом розумію, чому саме зараз їй активно не хочеться нічого жалісливого, а більше хочеться веселий, і тому не наполягаю».
Tак чи потрібно оберігати психіку дитяти, та і свою власну від сильних переживань, викликаних «всього лише» книгою? Коли бачиш, як діти холоднокровно «мочать» героїв комп'ютерних ігор і сміються над сценами з мультиків, де розчленовують героїв, хочеться якось це зрівноважити. Аби чадо все ж переживало над долями уточки Сірої Шийки або дітей підземелля. Адже в майбутньому, погодитеся, для кожного з нас переважно мати біля себе близьку людину з чуйною і чуйною душею, чим холоднокровного циніка, хоча саме останній тип так привабливо виглядає в блокбастерах. Тому я зовсім не проти, що в хрестоматії включають розповідь, скажімо, білоруської письменниці Тітки про хлопчика Міхаське, якого мачуха б'є і Морил голодом і який знаходить єдиного друга — журавля, а в кінці сюжету ще і вмирає. Або розповідь Змітрока Бядулі «Велiкодния яйкi» — про хлопчика Степке з дореволюційного села, який любить малювати. У нього великий талант, але ні олівців, ні фарб. Безграмотна мати забороняє синові «балощі», всі з нього знущаються, б'ють. І той розфарбовує пасхальне яйце власною кров'ю. Загалом, написано так, що дорослий розплачеться. Але, може, саме ця розповідь змусить кого–то з наших «киндеров при мобілі» задуматися, якою цінністю для цього Степки розкидалися б по будинку фломастери–карандаши і що сьогодні в світі теж хапає таких Степок. З іншого боку, ніскільки не здивуюся, якщо, окрім як «поржати», в частини школярів ці жалісні історії відгуку не викличуть. Співпереживанню теж треба вчитися! Але знаю і інше: діти все ж краще, ніж про них думають дорослі. Чому такий популярний Гарі Поттер? Окрім співзвучного часу ескапізму — відходу в магічний світ і надздібностей як компенсації за лузерство — епопея Роулінг пропонує і традиційну казку про бідний сироті. Якби не плакали читачі над долею хлопчиську, що виріс в комірці, то не раділи б так його перемогам, коли він виявився знаменитістю. А доля бідного професора Северуса Снейпа, що виріс в трущобах, якого батьки не любили, однокурсники знущалися і єдине кохання зрадило, а він все життя зберігав вірність.
Але дорослі теж люблять плакати. Коли в інтернеті спробували скласти рейтинг найжалісливіших книг, виявилось, що їх більше, ніж страшилок або смішних. Або просто їх більше пам'ятають? Адже книгу, над якою колись ридав, пам'ятатимеш довше, ніж десятки розважальних. На пострадянському просторі всі рекорди в цій області б'є, звичайно, «Білий Бім — Чорне вухо» Гаврила Троєпольського. Втім, кто–то говорить: «Прочитала один раз в дитинстві і до цих пір не можу спокійно згадувати. Своєму синові обов'язково дам». Кто–то: «Взагалі садизм, а не сентименталізм! Дітям ні кіно показувати не можна, ні книжку читати! Жахлива річ. Ненавиджу». Нагадує образу на стоматолога — адже біль інколи необхідний.
У тому ж ряду ще одна собачка–мученица. Як ви здогадуєтеся, Муму від Івана Тургенева. Далі йдуть Достоєвський з «Бідними людьми» і Карамзін з «Бідною Лізою». Ридали читачі поколіннями над «Джен Ейр» Шарлоти Бронте, над «Голодом» Кнута Гамсуна, «Людиною, яка сміється», «Собором Паризької богоматері» і «Знедоленими» Віктора Гюго. Ще на перших позиціях по жалісливості — «Пригоди Олівера Твісту» Чарльза Діккенса і «Діти підземелля» Короленко. Плачуть над сторінками «Понесених вітром» Мітчелл, «Співаючих в тернині» Маккалоу, «Овода» Войніч. Ремарк теж створив «слізні» книги, та і Бальзак. Особливо бальзаковский «Батько Горіо» всіх чіпає — історія про батька, який жив в ім'я щастя дочок, а ті навіть на похорони його не приїхали. Жалко–о і повчально. Переконуюся, що розповіді Міхася Зарецкого, Максима Горецкого, Змітрока Бядулі і сьогодні здатні «пробити» психіку. У підлітковому віці ридала над «Сiвой легендай» Володимира Короткевіча — схопленому предводителеві повстання відрубують руки, а його кохана погоджується бути засліпленою, аби залишитися з коханим. Жерсть.
На форумі про жалісливу літературу є, звичайно, і неординарні відповіді. Наприклад, «Книга скарг і пропозицій в продовольчому магазині». А що, теж книга і теж кто–то ллє над нею сльози. Або ось: «Колобок — з дитинства переслідує і як найперша жорстока книжка. Як інвалід без ручок і ніжок втік від «люблячого» дідуся і бабусі і вимушений всіх обманювати, аби вижити в звіриних умовах реального життя. Сильна пародія на дійсність». Ще перли: «Буквар! За кого вони нас в дитинстві приймали? .Во! Те і виросло!»; «Кулінарна книга. Жалко дуже пташок, рибок, хрюш і навіть макарони жа–алко».
З класикою зрозуміло, але і чоловік комп'ютерний хоче відчуттів ніжних. На запит йому — «Самота в мережі» Вишнєвського, «Любов живе три роки» Бегбедера, «Любов під час холери» Маркеса. Не кажучи про спеціальні серії бульварного чтива.
Колись Станіславський учив: граєш поганого — шукай, де він добрий. Граєш доброго — шукай, де він поганий. Краще всього комічне передається через трагічне і навпаки. Саме тому нарочите нагнітання сльози заставляє пригадати про лавку з небіжчиками і сирітками пучками і на розважування. А спроби лише веселити залишають послевкусие порожнечі. Зрозуміле одне: якщо «над вигадкою сльозами обіллюся» до цих пір актуально, не все втрачено в світі електронних книг і імплантованих чіпів.
Автор публікації: Людмила РУБЛЬОВСЬКАЯ
Путівник по літературних снах
Інструкція по виробництву імен
Книжковий вимір
Позакласове читання
Шопен архітектурного пейзажу